Жанры
Наука, Образование
Стр. 2 из 87

Він допив чай і встав.

— Дякую.

— На здоров’я.

— Я піду. На добраніч.

* * *

— Привіт, Канцлере.

— Не спиш, Міністре? Чи у вас уже ранок?

— Хочеш підловити?

— На фіга ти мені здався?

— Хто його зна… На тебе виходила Квіні?

Розмова на секунду зупинилася. Завмерли рядки на екрані. Співрозмовник міркував трохи довше, ніж це звичайно буває при невимушеній розмові.

— Про що ти, Міністре?

— Землевласники з’їдять тебе з тельбухами, Канцлере. Про такий дріб’язок, як я, і мови нема.

— Що ти хочеш?

— Є схема…

Удома давно всі спали. Годинник показував третю. Потираючи червоні очі, він сидів за монітором, поки прямо під носом не виявились раптом клавіші «J» та «К».

Тоді він вийшов з мережі й ліг. Йому снилися темні заплутані коридори й чужі очі в прорізі червоного каптура.

Потім він вирубався зовсім, щоб о сьомій ранку підскочити від вереску будильника.

* * *

Вони вийшли з дому одночасно — батько, мати й Арсен. Батько сів у чорний «Фольксваґен», мати в сіру «Тойоту». Арсен спустився в метро; дуже зручно: школа всього за одну станцію. Ніяких пробок. Ніяких пересадок. Десять хвилин шаленої штовханини — і ти на місці.

Як завжди вранці, він майже нічого не тямив. Зупинився коло автомата з гарячими напоями, взяв собі подвійну каву. П’ятниця — післязавтра, часу немає, але шестерні вже склалися, як треба. Ще трошечки, змазати зубчики, підштовхнути мізинцем — і механізм запрацює, запрацює…

— Сніжицький!

Він обернувся. Мар’яна Чабан, у смарагдовій хутряній курточці, зі смарагдовими, завжди широко розплющеними очима. Однокласниця.

— Привіт.

— Чого тебе в школі немає? Я думала, ти хворієш…

— Хворію, — погодився він і сьорбнув кави.

— У тебе очі червоні, — сказала Мар’яна чи то з осудом, чи то зі співчуттям. — П’єш? Колешся?

— П’ю, — він зробив ще ковток. — Колюся.

Вона засміялася. Приємно було дивитися, як вона сміється, — легко, без прихованого сенсу. Щиро веселиться.

— А якщо чесно?

— Я працюю, — зізнався він несподівано для себе.

— Де?

— У Міністерстві.

— Кур’єром?

— Міністром!

— От молодець, — вона кокетливо поправила шапочку-навушники. — Слухай, я на перший урок усе одно вже не піду. Давай по тістечку? Пригощаю!

Пів на дев’яту. Поза мережею він завжди відчував час, не дивлячись на годинник. Звичайно до дев’ятої він уже знову був удома — не виходячи на поверхню, пересідав з одного поїзда на інший, повертався в порожню квартиру й сідав за комп’ютер. Така ситуація не могла тривати довго, однак поки що тривала, і Арсен мав намір вичавити з неї все можливе. З користю використати кожну хвилину.

Мар’яна дивилась усміхаючись.

— Ну, ходімо, — погодився він, повагавшись. — Тільки кожен платить за себе.

У нього були кишенькові гроші — не так і мало, якщо врахувати, що він майже ні на що їх не витрачав. Він узяв собі шоколадне тістечко і знову — каву. Мар’яна замовила полуниці з вершками.

Повз високе вікно йшли перехожі. Там, надворі, почався дощ зі снігом. Тут, у кав’ярні, було порожньо на цю пору й — по цінниках — дорого.

— От мій братик працює, — задумливо сказала Мар’яна. — Уже «Ніссан» собі купив. Правда, старий.

— Молодець, — Арсен кивнув.

Одна парадна мантія коштувала більше, ніж його батько заробляв за місяць. А до мантії належало мати перуку, туфлі, шпагу; якщо Міністр з’явиться на Асамблеї без гідного прикиду — його ніхто не слухатиме. Статус — це гроші, гроші — це статус, проте реальна влада значно крутіша й за те, й за те.

Якби ж без грошей можна було дотягтися до влади…

— Скажи чесно — де ти працюєш? — запитала Мар’яна, примруживши смарагдові очиська. Її курточка була розстебнута; Арсен затримав погляд на округлих персах під тонким светром.

— Розводжу породистих собак.

— Так?! А якої породи?

— Усяких.

— Що, у квартирі? А батьки?!

— Батьки не знають, — він поблажливо осміхнувся. — Я в мережі розводжу собак, намальованих. Бувають дорожчі за живих, якщо породисті. Якщо їх правильно виховувати, добирати партнерів, лікувати, дресирувати…

— У мережі?!

— Ніколи не чула? Люди заводять у мережі собак, тримають у віртуальних будинках… Водять у гості до сусідів… Возять на виставки… Пишаються медалями… Деякі влаштовують собачі бої, але я бійцівських не вирощую. У мене декоративні й мисливські, — Арсен відчув натхнення. Він нікому не розповідав — отак, за столиком, у реалі, — про свою роботу.

Мар’яна недовірливо гмикнула.

— Ти що, ні в які ігри не граєшся? — запитав він недовірливо.

— Я блоґер, — сказала вона з гідністю. — Маю три сотні френдів.

— Знаю! У мене мама теж блоґер, — Арсен із задоволенням порушив красу й цілісність шоколадного тістечка — і побачив відбиток своїх зубів у коричневій масі.

Його мама ніколи не дивилася серіалів по телевізору, і в дитинстві він цим трохи пишався. Зате його мама жила всередині серіалу, він почав це розуміти тільки в минулі півроку-рік. Вона день у день переказувала батькові за ранковою кавою або в неділю, за розігрітим у мікрохвильовці сніданком, — переказувала чужі розмови, коментувала події та репліки, і на її одухотвореному молодому лиці ясно палали очі. Вона стежила за життям не менше як сотні людей, деякі з них були її близькі друзі, деяких вона щиро ненавиділа: «Після цього його посту, в суботу… Господи, от же ж паскуда, повна паскуда, мерзота, негідник, ще цим і пишається! Я його забанила, не розумію, як вони можуть ходити до нього й коментувати, це все одно, що купатися в купі гною…»

Мар’яна підхоплювала ложечкою полуничку з вази, злизувала білий молочний шар і милувалася ягідкою, тримаючи її за зелені чашолистики.

— Ти чого її розглядаєш?

— Уявляю, ніби зараз літо, — пояснила Мар’яна. — Дуже люблю червень. У червні така полуниця, — вона повернула ягідку, наче ялинкову іграшку. Потім одщипнула зелену чашечку й кинула полуничку в рот.

— А на фіга тобі блоґ, Мар’яно? — запитав Арсен. — Вести щоденник напоказ — це якось…

— Дурниці! — Мар’яна трохи образилась. — Це обивательське судження людини, далекої від питання. Блоґи бувають різні, для різних цілей. Хтось справді веде щоденник напоказ. Повно таких дурнів. Їм уваги хочеться. Або скандалу. А я на журфак збираюся, для мене блоґ — іспитовий майданчик, щоб ти знав. Я пробую деякі концепти.

— Виходить?

— Питаєш! Щодня прибуває френдів, і це без спеціальної розкрутки… Знаєш, що я помітила? Пишеш звичайний, середній, непомітний пост — коментарів мало, а френдів додається. Напишеш щось гостре, скандальне — коментарів багато, а френди починають відпадати. Чи то ображаються, чи заздрять…

Загрузка...