Жанры
Наука, Образование

Сто років самотності (збірка)

Габриэль Гарсия Маркес

Рейтинг:


Оставить комментарий

Стр. 1 из 165


Інститут літератури ім.Т.Г. Шевченка Національної Академії Наук України

ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «ВСЕСВІТ» КИЇВ-2004

БІБЛІОТЕКА СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ


ҐАБРІЕЛЬ
ҐАРСІА МАРКЕС
СТО РОКІВ САМОТНОСТІ
Роман Повісті Оповідання

Переклад з іспанської


ББК 84.7КОЛ Ґ-21

Роман «Сто років самотності», повісті «Полковникові ніхто не пише», «Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь» — центральні твори славетного колумбійського письменника, лауреата Нобелівської премії Ґабріеля Ґарсії Маркеса. В його творах дивовижно переплітаються людські долі й суспільні проблеми, розгортається широка панорама латиноамериканського життя з його повсякденними клопотами, соціальними заворушеннями, диктатурами й безперервними революціями.

« Б і б л іотека світової літератури»

Редколегія серії: Іван Дзюба, Микола Жулинський, Дмитро Затонський, Дмитро Наливайко (голова), Галина Сиваченко

Переклали з іспанської: Галина Вінграновська, Маргарита Жердинівська, Женев'єва Конєва, Лев Олевський, Петро Соколовський, Дмитро Стельмах, Віктор Шовкун

Передмова академіка НАН України Дмитра ЗАТОНСЬКОГО

Випущено на замовлення Державного комітету телебачення й радіомовлення України за Національною програмою випуску соціально значущих видань.

Роман «Сто років самотності» перекладено за виданням: Gabriel García Márquez. Cien años de soledad. — M.: Ed. Progreso, 1980.

© Gabriel García Márquez. Включені до видання твори. © Петро Соколовський, переклад, 2001. © Лев Олевський, переклад, 1972,1988. © Маргарита Жердинівська, переклад, 1976, 2002. © Анатоль Перепадя, переклад, 2004. © Віктор Шовкун, переклад, 1981. © Дмитро Затонський, передмова, 2004.

© Видавничий дім «Всесвіт», упорядкування, підготовка текстів, художнє оформлення, 2004.

І8ВК 966-95968-8-2

ҐАБРІЕЛЬ ҐАРСІА МАРКЕС ТА ЙОГО «СТО РОКІВ САМОТНОСТІ»

Ми, здається, звикли до того, що мистецтво і література багатші, глибші, складніші у суспільствах, як-то кажуть, «розвинених». Певним з цього правила винятком була у XIX сторіччі хіба що словесність російська: за рівнем безумовно першорядна, а от виникла вона в країні на той час досить-таки відсталій.

Але і цей «розрив» не йде ні в яке порівняння з дивною, на перший погляд, мало не «загадковою» ситуацією, що склалася десь у середині тільки-но минулого XX сторіччя на терені Латинської Америки. Адже у тамтешніх безнадійно відсталих, у більшості своїй чи не напівколоніальних (навіть, з певної точки зору, «варварських»!) країнах почали раз у раз з'являтися романи найвищого ґатунку — до того ж ще й позначені якоюсь неповторною своєрідністю...

Навіть з відстані кількох десятиріч, що відтоді минули, я не в силі цей феномен більш-менш логічно пояснити, а тому ладен припустити, що наші уявлення про природу мистецтв (а, отже, й про шляхи, які вони обирають) часто-густо виявляються непередбачуваними, а тому й значно складнішими (я б навіть сказав: «плутанішими»), ніж ми здатні собі уявити. Отже, щось тут по-справжньому передбачити нам, здається, не дано. Лишається брати до відома те, що вже відбулося...

XIX сторіччя, та й перша половина XX, як правило, ніби робили ставку на цивілізацію, раціоналізм, нестримний науковий поступ. Але врешті-решт, усупереч всім сподіванням, впритул підійшли до загрози суцільного самознищення. Можливо, саме цей трагічний досвід й спонукав людство в якійсь мірі повернути собі царину міфу. Однак, мабуть, не заради того, щоб там сховатись, а щоб краще самих себе зрозуміти.

Що ж до Латинської Америки — то вона, на відміну від Європи чи навіть Америки Північної — якраз і явила нам себе, так би мовити, суверенним доменом міфічного. Бо те, що в Європі — чи навіть в Америці Північній — ще ледь жевріє як згадка про наївне дитинство людства, тут володіє душею кожного індивіда й тому творить те, що охоче прозивають «колективною свідомістю».

Оте міфотворче світобачення народів Латинської Америки (причому аж ніяк не лише індіанських її аборигенів, а й майже в рівній мірі всіх пізніших прибульців) живиться строкатою мішаниною стародавніх інкських чи ацтекських ритуалів, уламками призабутих або навіть й зовсім чужих тотемічних релігій, занесених сюди чи не з далеких берегів Чорної Африки, і до невпізнання спотворених християнських вірувань. Це світобачення надихається грізною величчю Анд, титанічною могутністю річок, непрохідністю неосяжної сельви. Воно — і це, може, с найприкметнішим, — живиться грандіозністю ацтекських пірамід та гідних подиву храмів майя.

Людина і досі існує у Латинській Америці не лише поруч із «уособленими» міфами, а й у нерозривній з ними єдності. Міфи владно визначають ставлення до навколишнього буття, регламентують норми поведінки.

Однак у тих міфів є ще й інший бік. Адже Латинська Америка — це й традиційний континент путчів, заколотів, державних переворотів, поживне середовище для узурпаторів, тиранів, диктаторів, яким шлях до влади прокладають багнети. І, за ті багнети ховаючись, стаючи їхніми бранцями, тирани звично множать беззаконня, злочини, кров та страх, їхня неперевершена жорстокість, їхня абсолютна байдужість до долі підлеглих виглядають в очах сторонніх спостерігачів якимось — ніби вже й кричуще анахронічним — варварством, притаманним ще як жерцям доколумбових часів, так і іспанським конкістадорам, кривавим завойовникам цих благодатних земель.

А втім, після чорних димів над печами Майданека, Освенцима, Треблінки, після крови сталінського ГУЛАГу оте латиноамериканське варварство вже наче й не бачиться таким вже анахронічним.

Усе вищезгадане і обумовило те, що кількість на свій кшталт перейшла в якість, і десь майже водночас тут почали з'являтися оті дивні письменники-міфотворці: аргентинець Хорхе Луїс Борхес, гватемалець Міґель Анхель Астуріас, парагваєць Авґусто Роа Бастос, перуанець Маріо Варґас Льйоса, мексиканець Карлос Фуентес, аргентинець Хуліо Кортасар, уругваєць Хуан Карлос Онетті, венесуелець Міґель Отеро Сільва і т. д., і т. п.

їхня незвична творча манера дістала дещо шокуючу назву — магічний реалізм. Щоправда, слівце «магічний» в даному разі гострого спротиву, навіть якихось сумнівів ніби й не викликає, оскільки тексти тих авторів і справді досить-таки далекі від будь-якої правдоподібності. Але ж чи є у їхніх творах щось спільне з поняттям «реалізм»? Особливо, коли пригадати той зміст, який у цей термін вкладався XIX сторіччям і, тим паче, — у нас, за радянських часів. Адже і там, і там йшлося про наскрізну соціальність, густу політичну забарвленість, до того ж помножену на так звану «правду життя», якої, до речі, у вищезгаданих латиноамериканців і вдень з вогнем не відшукаєш.

Загрузка...