Жанры
Наука, Образование
Стр. 1 из 79

Цей твір є цілковитою вигадкою. Будь-який збіг з реальними людьми чи подіями є випадковим.


Її поховали під білою берізкою, біля старої залізничної колії, і лише пірамідою з каменів позначено місце її поховання. Насправді це лише невеличка купка камінців. Я не хотіла привертати увагу до її могили, але й не можу залишити її без спогадів. Тепер вона знайде тут спокій, ніхто її не турбуватиме, а тишу порушуватимуть лише пісні птахів і грюки потягів.


Одна — задля смутку, дві — задля радощів, три — задля дівчини. Три — задля дівчини. Я застрягла на трьох. Не можу рахувати далі. Голова гуде від звуків, у роті в’язко від крові. Три — задля дівчини. Я чую гомін сорок, вони сміються, дражнять мене, хрипло ґелґотять. Очікуй звістки. Сумної звістки. Тепер я бачу їх. Чорних на фоні блакитного неба. Не птахів. Щось інше. Щось наближається. До мене хтось звертається: «А зараз дивись. Подивись, до чого ти мене довела? Що ти змушуєш мене робити?»

Рейчел

П’ятниця, 5 липня 2013 року

Ранок

Біля залізничної колії лежить купка одежі. Щось блакитне — напевно, сорочка — з брудно-білим. Можливо, це простий мотлох, який вітром принесло з порослого чагарником берега річки. А можливо, це залишили залізничники, які працювали на цій ділянці колії — вони тут нерідкі гості. А можливо, взагалі щось інше. Мама завжди казала, що в мене надто жива уява. І Том так уважав. Нічого не можу із собою зробити: тільки-но побачила або цей непотріб, або якусь брудну футболку чи один черевик — одразу ж починаю гадати, де інший. З якої ноги вони впали.

Потяг штовхається, ляскає і зі скрипом знов починає рухатися, невеличка купка одежі зникає, а ми тягнемося далі до Лондона зі швидкістю жвавого бігуна. Деякі пасажири за моєю спиною роздратовано зітхають, але нічого не вдієш. Потяг о 8:04 з Ешбері до Юстона зі всіма зупинками може випробовувати терпіння навіть найзагартованішого пасажира, який щодня їздить до міста на роботу. Подорож має тривати загалом сорок чотири хвилини, але таке трапляється дуже рідко: ця ділянка залізничних колій надто стара, зношена, тут безліч проблем із сигнальною системою та постійно ведуться якісь відновлювані роботи.

Потяг повзе коліями; трясеться повз товарні склади та водонапірні вежи, мости, сараї, скромні будинки у вікторіанському стилі, задвірок яких виходить просто на колії.

Я, притиснувши лоба до вікна, дивлюся, як ці домівки проносяться повз, немов панорама в фільмі. Крім мене, такими їх ніхто не бачить; навіть їхні господарі ніколи не дивляться на свою власність із цього боку. Двічі на день мені пропонується зазирнути у їхнє життя. Лише на мить. Коли бачиш незнайомих людей, які впевнено почуваються у власному домі, це чомусь заспокоює.

У когось дзеленчить телефон — недоречно жвава та оптимістична мелодія. Ніхто не поспішає відповідати, телефон усе дзеленчить. Я відчуваю, як сунуться мої попутники, шарудять газетами, знервовано стукають по клавіатурі своїх комп’ютерів. Потяг крениться та повертає, уповільнюючись, коли наближається до червоного сигналу. Я намагаюсь не підводити очей, продовжую читати газету, яку мені впхнули на вокзалі, але слова застять очі, нічого цікавого я не бачу. Натомість з голови не йде та купка одежі, яку залишили біля залізничної колії.

Вечір

Я підношу до рота бляшанку й роблю ковток джину, заздалегідь змішаного з тоніком. Шипучий, гострий на смак та прохолодний напій смакує нашою першою з Томом відпусткою разом: рибальським селищем на баскському узбережжі у 2005 році. Уранці ми перепливали відстань з кілометр до невеличкого острівця в затоці, кохалися на таємних, захованих від сторонніх очей пляжах, а вечорами сиділи в барі, потягували міцний, гіркуватий джин із тоніком, спостерігали, як на пляжі під час відливів футболісти розігрують досить безладні матчі — по 25 гравців у кожній команді.

Роблю другий ковток, потім ще один; бляшанка вже порожня, але мене це не турбує — у пакеті біля ніг маю ще три. Сьогодні п’ятниця, тож мене не гризе сумління через те, що я пиячу просто в потягу. Хвала господу, уже п’ятниця! Можна розважатися.

Нас очікують дивні вихідні — так нас переконують. Сяє сонечко, на небі ані хмаринки. У минулі часи ми б, напевно, поїхали до лісу Корлі на пікнік, прихопивши газети, і увесь би день ніжилися на ковдрі в сонячних променях, потягуючи вино. А коли б повернулися додому, запросили на шашлики друзів або вирушили до «Рози» посидіти на відкритій веранді пивного паба, впродовж дня обличчя наші б почервоніли від сонця та випитого алкоголю, а ввечері ми б попленталися додому під ручку й поснули просто на дивані.

Сліпуче сонце, безхмарне небо, немає з ким пограти, ніґчого робити. Жити так, як я живу на сьогоднішній день, куди важче влітку, коли забагато денного світла і так мало темряви; коли всі гуляють, коли всі кричуще, настирливо щасливі. Це виснажує, людина погано почувається, якщо не приєднується до загального щастя.

Попереду нескінченні вихідні, цілих сорок вісім пустих годин, які маю чимось наповнити. Я знову підношу бляшанку до рота, але жодної краплини не залишилося.

Понеділок, 8 липня 2013 року

Ранок

Яке полегшення знову опинитися у потягу на 8:04. І річ не в тім, що я не можу дочекатися, коли дістануся Лондона та почнеться робочий тиждень — я не надто хочу взагалі бути в Лондоні. Хочу просто відкинутися на м’яке, продавлене велюрове сидіння, відчути тепле сонечко, що струменить крізь вікно, відчути мірний рух потяга, заспокійливий стукіт коліс по коліях. Краще бути тут, розглядати будинки вздовж залізничного полотна, ніж у іншому місці.

Десь на середині шляху пошкоджено сигнал. Мені здається, що він узагалі не працює, бо майже завжди сигнал червоний; ми часто тут зупиняємось, іноді лише на кілька секунд, іноді на декілька хвилин. Якщо я влаштовуюсь у вагоні «Д» (як я зазвичай роблю) і потяг зупиняється на червоний сигнал (як зазвичай відбувається), мені відкривається чудовий краєвид на мій улюблений будиночок: номер п’ятнадцять.

Номер п’ятнадцять майже нічим не відрізняється від решти будинків уздовж залізничної колії: у вікторіанському стилі, суміжна із сусіднім домом стіна, два поверхи, вікна виходять на вузький доглянутий двір, який простягнувся метрів на шість до паркану, потім ще кілька метрів безхазяйної землі й далі залізничні колії. Я знаю цей будинок як власні п’ять пальців. Кожну цеглину, колір фіранок у спальні нагорі (бежевий з темно-синім візерунком). Знаю, що фарба на рамі вікна у ванній кімнаті почала лущитися, а на даху праворуч бракує чотирьох черепиць.

Ще мені відомо, що теплими літніми вечорами мешканці цього будинку, Джейсон та Джесс, іноді через засклені двері виходять на імпровізовану терасу на даху кухні. Вони ідеальна «золота пара». У нього темно-золотаве волосся, кремезна статура. Він добрий, міцний мов кам’яна стіна. А ще він любить сміятися. Вона з тих крихітних жінок-пташок: бліда білявка-красуня з коротким волоссям. Худорлявої статури, якій саме личать такі зачіски, виразні вилиці, поцятковані ластовинням, витончене підборіддя.

Загрузка...