Жанры
Наука, Образование

Все - як насправдi. (На украинском языке)

Анатолий Костецкий

Рейтинг:


Оставить комментарий

Стр. 1 из 13

1

День народження — це завжди гарно. А коли тобі до того ж минає десять років — то й зовсім пречудово. І що б там не було, а ти цілий день ходиш якийсь піднесений і радісний, до всіх осміхаєшся, щось насвистуєш і наспівуєш уголос чи подумки, і все навкруги здається тобі теж піднесеним і радісним.

Саме в такому доброму гуморі і перебував сьогодні, в неділю 18 травня, іменинник і третьокласник Сергій Кудлик.

Вже зранку почались приємні несподіванки.

Тільки-но Сергій розплющив очі, як побачив коло ліжка, на стільці, чималий пакунок у цупкому синьому папері, обліплений барвистими іноземними марками. Він хутко схопив його, прочитав свою адресу та ім'я і відразу впізнав почерк: посилка була від батьків, з далекої Куби!..

Ще в січні тата послали працювати на два роки на Кубу, і мама поїхала з ним. А Сергій, щоб не переривати серед року навчання, поки що залишився в Києві з бабусею. Та ось-ось рік закінчиться, й коли в Сергія в табелі не буде жодної трійки, батьки заберуть його до себе! Так пообіцяв йому тато, а коли він щось обіцяє, будьте певні: дотримає свого слова. Звичайно, коли й Сергій дотримає свого: закінчить третій клас на самі четвірки та п'ятірки…

У Сергія з усіх предметів було ніби нормально, якби не одна прикрість — фізкультура! Ні-ні, Сергій був таки досить вправним спортсменом: і бігав швидко, і стрибав у довжину та висоту непогано та й на канат міг вилізти аж тричі підряд, а от плавати… Сергій, як це не дивно для хлопця його віку, досі не вмів плавати, і вчитель фізкультури сказав, що більше трійки йому нізащо не поставить. А коли так — прощавай, мрія про далеку сонячну Кубу!

Ви дивуєтесь, напевне, чому ж і справді Сергій досі не навчився плавати? Річ у тім, що він панічно боявся води, і загнати його глибше, ніж по коліна, не міг ні тато, ні вчитель фізкультури, ні навіть кпини його однокласників.

Колись давно, коли Сергію було тільки шість років, вони з мамою відпочивали в селі на Дніпрі. Сергій грався собі при воді на пісочку, випікав з нього коржі та будував фортеці. Раптом мимо проплив здоровезний пароплав, хвиля, яку він підняв, змила Сергія у воду — й він почав тонути.

Звичайно, мама тут же вихопила його на берег, але відтоді затягти Сергія у воду було неможливо.

Щоправда, він дав собі найчесніше слово: будь-що навчитися плавати до червня. Але як це зробити, Сергій, щиро кажучи, поки що не знав і — вкотре вже! — знов і знов на уроках фізкультури, які раз на місяць проходили в басейні, сидів над прозорою водою, дивився з неприхованою заздрістю, як там демонструють різні стилі його однокласники, і мовчки вислуховував їхнє глузування.

Особливо дошкуляла йому Вітка Птурська.

— Гей, ти, сухопутний пацюк! — кричала вона Сергію, долаючи другу двадцятип'ятиметрівку. — І куди тобі на Кубу? Там же океан. Та ти лише побачиш стільки води, як відразу дуба вріжеш.

Саме після цього найдошкульнішого Вітчиного жарту Сергій і поклявся собі: будь-що навчитися плавати і не гірше за цю капосну Вітку.

З отакими не дуже втішними думками Сергій заходився розпаковувати посилку від батьків. Спершу він обережно відклеїв марки — віддасть їх Олегові. Потім розгорнув папір і відкрив картонну коробку. Тільки-но він зазирнув у неї, як його настрій відразу покращав. Ще б пак! У коробці лежали два величезних кокосових горіхи, про які він так давно мріяв.

Ну й тато! Оце так подарунок, найкращий за всі подарунки на світі!

Сергій довго розглядав горіхи, гладив їхню тверду шкаралупу, трусив коло вуха: чи не чути, як бовтається всередині кокосове молоко? І зважував на руці: а скільки потягне? Нарешті він досхочу намилувався подарунком і зазирнув на дно коробки. Там він помітив кольорове фото: на могутніх океанських хвилях гойдався барвистий надувний матрац, а на ньому лежали засмаглі тато й мама і привітно йому посміхалися.

На звороті Сергій прочитав:

...

«Любий наш синку!

Вітаємо тебе з десятиріччям і зичимо здоров'я, щастя, успіхів у навчанні.

Чекаємо тебе швидше до нас і мріємо про сімейне купання в океані!

Цілуємо. Мама, тато».

«Ну от, і вони натякають на плавання!» — подумав Сергій, але вирішив більше не псувати собі святкового настрою і почав хутко одягатись.

— Уже встав, сонько? — зазирнула до кімнати Сергієва бабуся. — Швидко вмивайся та зганяй у магазин по масло: через півгодини буде пиріг із яблуками.

Цей пиріг — улюблена страва Сергія. Тож довго чекати себе він не примусив: нашвидкуруч умився й вискочив надвір, навіть не замикаючи за собою двері. Та й нащо їх замикати, коли живуть вони з бабусею на першому поверсі, а магазин — у їхньому ж будинку!

Десь хвилин за три Сергій уже повернувся назад і виклав на стіл перед бабусею пачку вершкового масла.

— Тепер марш із кухні, не заважай! — скомандувала бабуся, качаючи тісто, яке поставила ще звечора. — Буде готовий — гукну.

Сергій чудово знав: коли бабуся порається з пирогом — краще їй не потрапляти під руку. Він покірно пішов у свою кімнату, сів за письмовий стіл і заглибився в книжку.

Щойно він дочитав сьому сторінку, як із кухні потягло такими смачними й солодкими пахощами, що Сергій аж засовався в кріслі, і в носі йому залоскотало.

— А-аа-пчхи! — пролунало раптом у кімнаті. — Апчхи-и!

Від несподіванки Сергій підскочив і злякано витріщився на своє ліжко.

Та й ви б, напевне, перелякалися, коли б таке трапилося з вами. Скажете — ні? Чого, так би мовити, лякатися: чхнув собі хлопець — і все! От і помилилися! Так-то воно так, але ж річ у тім, що чхнув якраз не Сергій і навіть не бабуся. Чхнув хтось зовсім-зовсім інший!


2

— Ач, як пиріжечка закортіло! — почувся із кухні бабусин сміх. — Аж розічхався! Ну, нічого, потерпи ще хвилинки три.

Сергій хотів щось сказати, пояснити, що чхав зовсім не він, але язик наче прилип до піднебіння і навіть не ворухнувся. А отой, хто чхав, іще трішки пововтузився під Сергієвим ліжком і затих.

«А може, мені почулося? — подумав Сергій, і від цієї думки йому трохи полегшало. — Таки справді, мабуть, почулося. Хто ж там може бути? Зрозуміло — нікого! Ану, погляну!»

Він уже зовсім бадьоро й сміливо підійшов до ліжка, став навколішки й зазирнув під нього.

Від того, що Сергій побачив, у нього перехопило подих.

Там, під його ліжком, обхопивши руками коліна й підтягши їх до підборіддя, сидів малесенький дідок. Довга сива борода його лежала на підлозі, а маленькі зеленаві оченята кольору океанської хвилі — як на фото з мамою й татом! — дивилися просто на Сергія!

Загрузка...